Дорогі співвітчизники! Шановні пані та панове!

Ці дні - дні скорботи азербайджанського народу. Ми відзначаємо 10-у річницю кривавої січневої трагедії. Сьогодні я ще раз cхиляю голову перед пам`яттю загиблих в ту страшну ніч в ім`я Батьківщини, в ім`я свободи, в ім`я незалежності.

20 січня 1990 року - найтрагічніший день в історії Азербайджану. Але в той же час, в ту ніч, того дня азербайджанський народ продемонстрував всьому світові свій героїзм, відвагу й самовідданість. Тому цього дня ми завжди сумуємо. Але в той же час ми переживаємо почуття величезної гордості за те, що наш народ - героїчний народ, непохитний народ.

В історії азербайджанського народу, зокрема, в XX столітті було немало трагічних подій: розправи, вчинені в 1918 році вірменами над азербайджанським народом, геноцид. Скоєні проти народу, нації після встановлення радянської влади в Азербайджані репресії, терор. Масові репресії проти нашого народу в 1937-1938 роках. Виникнення в 1988 році нагірно-карабаського конфлікту з метою здійснення воєнної агресії проти Азербайджану й загибель наших синів.

Проте, поряд зі всім цим, найбільшим ударом, нанесеним азербайджанському народові, найбільшою агресією, терором стала трагедія 20 січня 1990 року. Перераховані мною трагічні події, всі трагічні події, про які, можливо, я зараз не пам`ятаю, були спрямовані проти окремих осіб, окремих груп. Наприклад, вчинений вірменами в 1918 році геноцид, вірмено-азербайджанські стосунки переслідували мету захопити землі азербайджанців, знищити азербайджанців. Проте січневі події; січнева трагедія відрізняються від всіх цих трагедій, цих бід тим, що в цю ніч радянська держава, під владою якої ми знаходилися впродовж багатьох років, радянська влада і азербайджанська комуністична влада вчинили масову агресію проти азербайджанського народу. Тобто агресія, що чиниться державою, урядом, владою проти свого народу, звичайно, - найстрашніша, найтрагічніша і відрізняється, з політичної точки зору, від всіх інших.

Звертаючись до історії, можна сказати, що в СРСР з моменту встановлення радянської влади і до січневих подій, з боку радянської влади ніколи і ніде не було здійснено подібної військової агресії проти свого народу, своїх громадян. Проти жодного народу. Не було здійснено проти жодної республіки, жодної нації. Це було здійснено проти нас, проти азербайджанського народу. Це була агресія, терор не лише керівництва СРСР, але радянської держави разом з азербайджанською владою, що були єдині на той час і які намагалися розчавити, зломити свій народ.

Після другої світової війни уряд СРСР здійснював агресії проти низки країн. У 1956 році радянські війська були введені до Угорщини тому, що угорський народ не був згоден з радянською ідеологією, хотів йти своїм шляхом і, щоб збити їх з цього шляху, розчавити, радянські війська були введені до Угорщини. Тоді пролилося багато крові. Народ поніс жертви. Радянська ідеологія зміцнила там свою владу.

1968 року процеси, що проходили у Чехословаччині, призвели до загрози виходу її з рядів соціалістичних країн. І тоді Уряд СРСР ввів війська до Чехословаччини, що попередило розвиток антиурядового руху й зміцнило позиції влади.

У 1979 році СРСР ввів великі військові частини до Афганістану з метою надання допомоги силам, що бажали створити уряд на основі радянської ідеології. Знову пролилася кров.

Навіщо я згадую про це? Тому, що у всіх цих випадках радянська влада, радянська держава здійснювала подібну агресію з метою встановлення, зміцнення своєї влади.

Але азербайджанський народ вже більше 70 років жив у складі цієї держави, ми були громадянами цієї країни, знаходилися під керівництвом цієї влади. Значить, наш народ мав бути для цієї влади, тобто для комуністичної влади, рідним. Але це виявилось не так і, в цілому, це було, в певноій мірі, результатом ставлення до азербайджанського народу. Це, зрозуміло, було пов`язано з агресією Вірменії проти Азербайджану, початої в 1987-1988 роках.

В кінці 1987 початку 1988 років влада у Вірменії, націоналістичні сили там приступили до спроби приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії. Такі спроби були й в минулі часи. Тобто, починаючи з 1923 року, після створення Нагірно-Карабаської автономної області у складі Азербайджану, в різні часи робилися спроби приєднання Нагорного Карабаху до Вірменії. Але вони були призупинені. І тому, що азербайджанське керівництво було в змозі захистити свою республіку, і тому, що радянська держава вважала зміни державного устрою небезпечними. Проте в 1987 році, можливо, і раніше, у Вірменії вже почало підніматися питання відділення Нагірного Карабаху від Азербайджану і приєднання до Вірменії. Потім почався рух і тут, з`явився подвійний стандарт, тобто різне ставлення радянського уряду, керівництва Комуністичної партії до Азербайджану та Вірменії.

Звичайно, в той час, коли радянська держава була ще дуже сильною, якби керівники СРСР захотіли, то змогли б попередити це, і якби керівники Азербайджану були вірні своєму народові, Батьківщині, землі, то і вони змогли б запобігти цьому. Але ті, хто знаходився в Москві, не захотіли запобігти цьому, навпаки, створили для цього умови. Керівництво ж Азербайджану просто нічого не робило, і, таким чином, в лютому 1988 року стався нагірно-карабаський інцидент. Після цього в Азербайджані змінилося керівництво – ніби-то для того, щоб вирішити вірмено-азербайджанський конфлікт, з метою зміцнення тут керівництва. Проте нове керівництво не лише виявило нездатність або некомпетентність, але й стало на шлях зради. Ця зрада - зрада керівництвом Азербайджану свого народу, і байдуже відношення керівників СРСР до Азербайджану, я б сказав, негативне ставлення, перетворило нагірно-карабаський інцидент на війну. Азербайджан зазнав великого удару. Звичайно, 20 січня стало великою ланкою цієї політики, цього ланцюгу.

Дійсно, наш народ підвівся у той час на ноги, щоб захистити свої землі, свій суверенітет. Головною причиною підйому народу була несправедлива позиція радянського уряду до Азербайджану, а також те, що керівники Азербайджану не вжили заходів для захисту своїх земель, нації, свого народу. Все це підняло народ в Азербайджані і він показав свою силу. Народ вийшов на площі. Народ вийшов на вулиці.

Щоб покарати весь народ, щоб зломити його і, таким чином, вирішити питання Нагірного Карабаху на користь Вірменії, Азербайджану слід було завдати удару, і цей удар був завданий. Була здійснена військова агресія проти Азербайджану. Азербайджану завдали фізичного удару. Азербайджану завдали політичного удару. Азербайджану завдали морального удару. Винуватцями цього були і керівництво СРСР, і керівництво Азербайджану. У документах, обнародуваних тут сьогодні, все дуже ясно відбито.

Представники нашої шанованої інтелігенції, що виступили на церемонії, мати шехіда, дочка шехіда, люди, що отримали каліцтва в ту ніч, - 20 січня, дуже щиро говорили тут. Скажу вам, що з початку цього вечора і досі - думаю, що і ви теж - я переживаю почуття, що дуже хвилюють мене, оскільки перегляд цієї історичної хроніки, показ цих страшних подій і думки, слова тих, що виступили тут мають велику дію. Тому я дуже схвильований і промовляю схвильовано. В цілому проведення цього вечора,вперше саме у такому вигляді, вважаю проявом нашої безмежної любові до нашої історії, нації, народу. Я вдячний всім, хто підготував цей вечір і виступив тут.

Це має дуже велике політичне, етичне, моральне значення.

Оскільки, по-перше, ми ніколи не повинні забувати і спотворювати нашу історію. Історія є історія, і писати її слід такою, яка вона є, передавати з покоління в покоління.

З трагічної січневої ночі прошло десять років. За ці десять років в Азербайджані народилися діти. Діти, яким сьогодні 10 років, народилися в 1990 році. Мені повідомили, що в ту січневу ніч 135-136 азербайджанських громадян стали шехідами, загинули, багато хто був поранений. Проте в ту ніч в Азербайджані народилося понад 500 дітей. Значить, народ живе, нація живе, зростає, розвивається, і жодна агресія, жоден терор, жодна зрада не можуть зупинити розвитку нашого народу.

Проте ми є живими свідками тих днів. 10-річні ж діти дізнаються про це лише від нас. Навіть 20-річна молодь, будучи у той час в 10-річному віці, можливо, не усвідомлювала, та і не могла усвідомити всього. Тому з часом ми повинні пам`ятати як славні сторінки, успішні сторінки нашої історії, так і її трагічні сторінки, передавати це з покоління в покоління. В зв`язку з цим трагедія 20 січня і в той же час проявлений в ті дні героїзм, відвага і єдність народу повинні стати прикладом для всіх - і нинішнього, і майбутнього поколінь. Всі повинні зробити висновки з цієї події.

З показаних тут документів, виступів, продемонстрованих кінокадрів очевидно, в якому важкому становищі знаходився Азербайджан в ніч з 19-го на 20-е і з 20-го на 21 січня. Коли до Азербайджану, в таке місто, як Баку, вводиться стільки військових частин, бронетехніки, танків, людина, звичайно, не може бути спокійною. Тому і Баку - не лише Баку, але й весь Азербайджан - знаходилися у той час в сум`ятті. Що ж показав проведений тут сьогодні аналіз тих днів? Він показав, що народ зазнав великих втрат, але не зламався, не зігнувся. Проте керівники народу так до кінця і залишилися зрадниками.

Скажімо, померла дорога для когось людина. Рідні, родичі, друзі, товариші по роботі неодмінно приходять на його похорони, поминання, ділять горе з його сім`єю. Тут же здійснена агресія проти азербайджанського народу, наш народ зазнав важких втрат. Нація, народ, об`єднавшись, висловлюють ненависть призвідникам цієї трагедії, проводжають шехідів в останню дорогу. Проте керівники Азербайджану залишаються осторонь і від цього, втікають, ховаються. Один лише цей факт наочно свідчить про те, хто є хто.

Група депутатів зібрала сесію Верховної ради, причому здолавши великі перешкоди, і видатний поет Азербайджану Бахтіяр Вагабзаде (за все своє життя він не провів жодних зборів, оскільки завжди писав вірші і розвивав поетичне мистецтво Азербайджану, тобто він не має досвіду в цій справі, але у нього безстрашне серце, він любить свій народ ) не залишився осторонь, нічого не злякався. І ще тому, що він завжди сміливо дивився людям в обличчя, ніколи нікого не зрадив.

Так само і покійний Ісмаїл Шихли та інші представники інтелігенції. Тут були показані кадри. Шкода, що не всі вони збереглися. Проте побачені нами кадри повністю показують, хто є хто. Як же могло статися, що поет Бахтіяр Вагабзаде, письменник Ісмаїл Шихли і інші представники інтелігенції або ж група депутатів Верховної ради могли зібратися в залі і обговорити питання, а керівники Азербайджану втекли, сховалися? Тим самим вони повністю втратили право очолювати народ..

Постанови і звернення, прийняті на тій сесії (вони прозвучали тут) носять історичний характер. Ми повинні високо цінувати це. Особисто я даю цим документам таку оцінку. Проте, коли через декілька днів ці люди, що втекли і сховалися, знов повернулися до влади в Азербайджані, всі ці документи були забуті, відкладені, все було приховано від очей народу. В зв`язку з цим сьогодні тут також були приведені конкретні факти, немає необхідності їх повторювати.

Отже, якщо до 20 січня як уряд СРСР, так і азербайджанська влада разом здійснили агресію проти азербайджанського народу, то згодом обидві сторони намагалися виправдати це. У Москві панувала така атмосфера, немов нічого не сталося. І в Азербайджані один втік, інший сів на його місце, і таким чином народ виявився забутим, була забута і трагедія, все було забуто і послідовно робилася спроба забути це питання. Зрадники, люди, що втратили право керувати, знов поставили свої особисті інтереси вище за інтереси народу, нації. Все це - історична дійсність.

Проте сьогодні ми можемо пишатися тим, що наш народ, я знов повторюю, проявив мужність і відвагу.

Не можна без хвилювання спостерігати на цих кінокадрах церемонію похоронів шехідів. Мені здається - в усякому разі, всі ми знаємо історію, - в Азербайджані ніколи ще не було настільки багатолюдної і настільки вражаючої церемонії похоронів. На високу оцінку заслуговує і діяльність шейха уль-ісламу Аллахшукюра Пашазаде у той час - і його звернення, направлене Горбачову, і ставлення до цього питання, тобто ненависть до тих, хто скоїв цей злочин, і проведення церемонії похоронів. Як мовиться, керівники всіх гілок влади Азербайджану залишилися осторонь. Бачите, не може бути більшого етичного гріха, а може, і етичної зради.

Проте народ нічого не злякався. Народ не злякався, що ці танки можуть знов розчавити їх. На площі Азадлиг, на всіх вулицях, аж до Нагірного парку було багато людей.

Мене тоді не було в Азербайджані. Я негайно висловив своє ставлення. Ви повинні знати, що у той час я хворів. Будучи хворим, я знаходився в лікарні, а потім в санаторії під Москвою для реабілітації. Не зважаючи на це, я прийшов зі своїми дітьми і висловив своє ставлення. Нічого іншого я зробити не міг, і сьогодні я дякую тим азербайджанським громадянам, тим особам, які дуже вірно обрали місце для поховання шехідів і поховали їх в Нагірному парку. І тут вони певною мірою висловили своє ставлення до минулої зради.

У 1918 році в результаті бійні, вчиненої вірменами, там було закладено цвинтар, поховані люди. У 1930-х роках воно було зруйноване, був створений Нагірний парк і споруджено пам`ятник Кірову. Правда історія полягає в тому, що зрада, здійснена у той час проти цих могил, тепер була виявлена, і тут знов були поховані шехіди.

Виконуючи свій обов`язок, я з від початку цієї події - з 21 січня 1990 року і досі - намагався, намагаюся і буду намагатися до кінця розкрити його. Буду намагатися притягнути до відповідальності винуватців, і ніхто не зможе уникнути відповідальності за злочин, здійснений перед народом. Якщо навіть фізично і зможе втекти, то перед історією все одно залишиться злочинцем. У моїй душі було і бажання створити меморіал "Вічний вогонь" в Шехідляр хіябани. Це теж було моїм боргом як Президента Азербайджану. Сьогодні я знаходжу деяку втіху в тому, що повернув цей борг, і дійсно, як тут було сказано, це місце стало місцем присяги, віри, найпочеснішим місцем. Вже декілька днів ми бачимо, як люди за покликом свого серця, з квітами в руках відвідують ці могили, схиляють голови перед "Вічним вогнем", перед могилами. Я вірю, що і надалі тут завжди буде місце клятви нашої молоді, місце клятви у вірності своєму народові, своїй нації, землі, Батьківщині. В той же час - місцем клятви у вірності один одному нашої молоді, що будує нові сім`ї.

В той же час трагедія дала поштовх здійсненню великих процесів в нашій країні. Азербайджан здобув свою державну незалежність. Вже дев`ятий рік як азербайджанський народ живе в своїй незалежній державі.

У побуті ми стикаємося з безліччю труднощів, проблем. Всіх нас примушує страждати проблема окупації наших земель збройними силами Вірменії й вигнання з цих земель понад мільйон наших громадян, їх проживання в наметах. Є й інші проблеми. Проте ми переживаємо, і переживемо цей тяжкий, важкий період. Окуповані землі будуть звільнені, наші громадяни повернуться до рідних вогнищ, суверенітет Азербайджану буде забезпечений, оскільки сьогодні Азербайджан - незалежна держава, і жодна держава не має правової основи для розв`язування агресії проти Азербайджану.

Найбільший монумент пам`яті нашим шехідам - це суверенітет Азербайджану, незалежний Азербайджан, правова, демократична, світська Азербайджанська держава і те, що відбуваються зараз в Азербайджані позитивні процеси. Хай спокійно сплять всі наші шехіди, не лише шехіди 20 січня, але і наші сини, які стали шехідамі в боях за Батьківщину, рідну землю. Оскільки їх мрії, сподівання збулися - Азербайджан здобув свою державну незалежність.

Сьогодні перед пам`яттю шехідів я присягаюся, що ніхто і ніколи не зможе зазіхнути на незалежність Азербайджану, ми ніколи не будемо васалами тієї або іншої держави. Державна незалежність Азербайджану житиме і розвиватиметься, не зважаючи на труднощі, чинений на нас тиск. Незалежний демократичний Азербайджан, правова, світська Азербайджанська держава стане величним пам`ятником нашим шехідам.

Я ще раз висловлюю вдячність всім, хто підготував цей траурний вечір і всім тим, хто висловився тут. Хай Аллах упокоїть душі шехідів.